Епоха Хрестових походів – період з кінця XI до кінця XIII століть, на який припали військові кампанії середньовічного європейського лицарства, що мали та меті звільнення від ісламського панування Святої Землі, Гробу Господнього та інших місць на сучасному Близькому Сході, пов’язаних із життям Ісуса Христа.
Серед здобутків, яким зобов’язана Хрестовим походам світова економіка, варто виокремити розвиток мореплавства та міжнародної торгівлі. В Європу хлинув потік товарів та продуктів, які вважалися екзотичними і споживання яких відносилося до ознак розкоші – східні спеції, абрикоси, персики, кавуни, дині, лимони, фініки та фісташки; популярними стали цукор та «сарацинське пшоно» – рис; величезним попитом користувалися дефіцитні види тканин (шовк, ситець, серпанок). Європейці познайомилися із новими, для себе, предметами гардеробу (спідницею, бурнусом), меблів (софа), зброї (арбалет) тощо.
Суттєвий поштовх в епоху Хрестових походів отримало і оподаткування, адже, переважна кількість учасників походів була не в змозі фінансово покрити витрати на придбання зброї, обладунків, коней, продуктів харчування – всього того, без чого не можна уявити тогочасну війну. Якщо І-ий Хрестовий похід проводився ще на основі самофінансування, коли його учасники самі несли усі видатки, то уже фінансову основу ІІ-ого Хрестового походу було сформована за рахунок запровадження у 1166 році, у відповідь на захоплення арабами міста Едесси (зараз – турецьке місто Шанлиурфа) англійським королем Генріхом ІІ, податку в розмірі 2 пфеніга із кожного фунту доходу, включаючи натуральні, або майна християн. Протягом наступних 4 років податок стягувався в розмірі 1 пфеніга від бази оподаткування. Останні, під страхом відлучення від церкви, зобов’язувалися сплатити податок у двотижневий термін з дати опублікування указу. Не оподатковувалося дорогоцінне каміння та святковий одяг. Контроль за сплатою податку покладено було на священиків, які таким чином застосовуючи сучасну вітчизняну фіскальну термінологію, перетворювалися на податкових агентів. Для збору податку в усіх церквах було встановлено спеціальний ящик – ковчег, куди кожен платник після принесення присяги та підрахунку свого майна добровільно кидав визначену суму податку. Ковчег закривався на 3 замки, при цьому, ключ від одного із них знаходився у священика, а від двох інших – у обраних прихожан. До 1 листопада 1166 року священики та прихожани були зобов’язані доставити свої ковчеги з акумульованими коштами до резиденції єпископа. Сумлінні платники отримували винагороду – їм відпускалося третину усіх вчинених гріхів (повністю гріхи відпускалися лише тим християнам, хто брав безпосередню участь у поході).
Для ІІІ-ого Хрестового походу у січні 1188 року було запроваджено новий додатковий податок, який в історію увійшов під назвою “саладінської” десятини, від імені арабського халіфа Салах ад Діна – лідера тогочасного мусульманського світу, із яким вело війни європейське лицарство. Податок запроваджувався як на території Англії, так і у континентальній Європі. Його зобов’язані були сплачувати усі християни, які не йшли у похід: «Тому, хто бере хрест (вирушає у Хрестовий похід) будь він духовною чи світською особою, по папському розпорядженню та в силу всемогутнього Господа та апостолів Петра і Павла, відпускаються усі гріхи в яких він покаявся. Ті ж, хто не беруть участь в поході, як духовні, так і світські персони, зобов’язані платити десяту частину доходу поточного року з рухомості та усякого майна в золоті, сріблі та в іншій формі. Виключаються із цього в духовних осіб одяг, книги; в духовних та світських – дорогоцінне каміння; у лицарів – коні, зброя та одяг, призначені для особистого користування. Усі духовні особи, лицарі та слуги, які виступають в похід, отримують на свою користь десятину із своїх земель та земель своїх людей, самі ж не платять нічого. Жителі міст та селяни, які вирушають в похід без дозволу своїх господ, зобов’язані платити десятину…».
Проте грошей не вистачило і Ричард Левине Серце змушений був покрити дефіцит коштів за рахунок продажу королівських маєтків та посад і звань. Із “саладінської” десятини фінансувалися усі наступні хрестові походи, проте ініціаторами її уже була не світська влада, а церква; і становила вона не десяту частину, а лише сорокову. А згодом, ці кошти використовувалися не для війни з іновірцями, а для з’ясування стосунків між церковною та світською владами.