У країнах Стародавнього Сходу (Ассирія, Месопотамія) міжнародна караванна торгівля за рівнем дохідності належала до надприбуткових видів господарської діяльності та суттєво перевищувала фінансові (позичкові) операції, не кажучи вже про ремісництво чи сільське господарство.
Першу згадку про зовнішню торгівлю відносять до ІІІ династії Ура (кінець ІІІ – початок ІІ тисячоліття до н.е.), коли Еа-Насір, торговець з міста Ура, відправив караван з текстилем в Ділмун (сучасний Бахрейн), де продавши товар, закупив велику кількість міді. При цьому у торгівельну операцію було вкладено капітал (срібло або товари) 51 торговця, які отримали прибуток пропорційно своєму вкладу.
Деякі міста ставали центрами транзитної торгівлі, перепродаючи частину товарів. Так, місто Каніш (Мала Азія), де знаходилася значна колонія ассирійських торговців, відправляв в Ашур срібло та золото, на яке здійснював закупівлю олова і текстилю, які в Ашур доставлялися із території сучасного Ірану та Іраку.
Основними засобами транспортування товарів у караванній торгівлі стали віслюки. Вони купувалися на фермах біля Ашура за ціною у 20 шекелів (близько 170 грамів срібла). Упряж на одного віслюка коштувала 2-3 шекелі (близько 20 грамів срібла). Кожен віслюк міг переносити на собі вантаж вагою до 90 кг, проте реальна вага товарів залежала від виду товару. При перевезенні олова вага становила близько 65 кг, а при перевезенні більш об’ємної шерсті – 30 кг. Кількість в’ючних тварин у караванах із вантажем олова та текстилю, які вирушали із Ашура до Анатолії, могла доходити до 300. На кожних 2-3 віслюки наймався один погонич. Караван пересувався із швидкістю 3 км за годину та відстань у 1000 км долав за півтори місяці. В Анатолії торговці продавали не тільки свій товар, але й частину віслюків (вже за ціною 30 шекелів (близько 255 грамів срібла)), оскільки у зворотну дорогу брав у якості вантажу золото та срібло, які були значно компактніші та не потребували такої кількості в’юків для перевезення.
Ассирійські торговці були об’єднані в торгову асоціацію – Карум. Її центральний офіс – Біт-карум виконував різноманітні функції: за погодженням із місцевою владою міг збирати податки із транзитних караванів, надавати послуги писарів при оформленні торговельних документів, засвідчував документи та проводив контрольні зважування металів, міг здійснювати банківські операції із використанням прототипу чекової книжки тощо. Біт-карум займався і формуванням торгових караванів на дольовій основі. У такому випадку керівник (власник) каравану виступав найманим робітником та наділявся відповідними повноваженнями і ніс відповідальність за вантаж. Були вироблені стандартизовані форми документів, які використовувалися в транзитній караванній торгівлі – договори на перевезення (обумовлювали зобов’язання сторін), агентські угоди (інструкції торговельним представникам щодо використання товару та отриманої виручки), караванні звіти (містили детальну інформацію про усі види витрат каравану під час здійснення перевезень – придбання фуражу, сплату торгових податків тощо).
Основними видами торгових мит та податків були «суддууту» та «нішату». Перший податок являв собою експортне мито та сплачувався у тому місті з якого вирушав караван. Величина податку становила близько 1% від оціночної вартості товарів в каравані. Другий податок сплачувався у дорозі, як правило при перетині кордону, та являв собою різновид прикордонного митного збору. Міста Близького Сходу були зацікавлені у розвитку караванної торгівлі, забезпечуючи охорону караванних шляхів і низький рівень митного оподаткування та максимально сприяли іноземним купцям, статус яких прирівнювався до сучасного дипломатичного.
З клинописних табличок відомо про спроби контрабандної торгівлі. Так, в одному із повідомлень, датованому близько 2000 роком до н.е. один із торговців інформує свого контрагента про перехоплення контрабандного каравану у місті Пушукені, жаліється на сильну митну сторожу та наказує більше подібним чином товарів не відправляти. Проте розвиток контрабандної торгівлі не набув широкого розмаху, оскільки самі природні умови (пустельно-гориста місцевість) обумовлювали рух караванів по добре відомих шляхах із достатньою кількістю колодязів.