Мабуть важко знайти у міжнародних відносинах України більш неоднозначного партнера ніж турки та Османська імперія. Періоди запеклих воєн змінювалися часами нестійкого миру. Достатньо лише згадати, що Поділля, за результатами підписання Бучацького мирного договору 1672 року, на 27 років перейшло до складу Османської імперії, ставши її північною провінцією, відомої під назвою Кам’янецького (або Подільського) еялету. У свою чергу, провінція-еялет поділялася на 4 райони-санджаки: Кам’янецький, Барський, Язловецький та Меджибіжський. До складу останнього входило містечко Плоскирів із навколишніми селами, які утворювали найменшу адміністративно-територіальну одиницю – нахію (аналог волості).
Сьогодні, на фоні російської агресії, українсько-турецькі відносини переживають черговий бурхливий позитивний сплеск. Достатньо згадати про передачу Україні знаменитих безпілотників «Bayraktar» («Прапороносець»), або турецьких бронеавтомобілів «Kirpi» («Їжак») чи будівництво в інтересах українських військово-морських сил корвету типу «Ada» («Острів»), який вже отримав українську назву – «Гетьман Іван Мазепа» та про багато інших добрих справ, які зробила сьогоднішня турецька влада на користь України.
Цікаво, що дії подібного роду не були чимось неординарним, унікальним та були доказом того, що обидві сторони розуміли важливість нормальних добросусідських відносин, які б реалізувалися через механізми міжнародної торгівлі, про що свідчать історичні документи.
У липні 1648 року між Османською імперією та Військом Запорізьким було укладено торгово-політичну угоду, відому у наукових колах як Чорноморська конвенція, реалізація якої могла б докорінно змінити хід історичних подій у районі Середземномор’я. Угода складалася із 13 пунктів та написана польською мовою.
Відповідно до тексту конвенції козаки отримали від Османської імперії максимальний режим сприяння для здійснення своєї торгової діяльності в акваторії Чорного і Середземного морів. Султан Ібрагім І звільнив українські товари на 100 років від сплати усяких мит та податків, а після закінчення сторічного терміну оподаткування українських товарів планувалося здійснювати на рівні турецьких. Купцям з України дозволялося будівництво торгових факторій на морських узбережжях. Передбачався обмін торговими представниками, причому в обов’язки турецького резидента входило видання дозволу (паспорту) на плавання корабля у Чорному або Середземному морі. За видання паспорту утримувалося мито в розмірі одного золотого гульдена, а капітан корабля додатково складав присягу, у якій обіцяв не завдавати будь-якої шкоди інтересам Османської імперії.
З метою запобігання розбійницьким набігам з українських земель на турецькі торгові комунікації та портові міста, а також організації взаємної торгівлі, передбачалося будівництво кількох портових міст нижче Дніпровських порогів аж до місця впадіння річки Південний Буг у Дніпро. У разі ж вчинення розбійницьких набігів, Військо Запорозьке зобов’язувалося виявити та карати порушників в присутності турецького представника – в такому разі ніяких утисків в турецьких землях стосовно українського козацтва та купецтва не було б. Запорізькі козаки зобов’язувалися надавати всіляку допомогу турецьким військам у їх протидії морським набігам зі сторони донських козаків.
У разі порушення законів Османської імперії покарання передбачалося лише для старшої посадової особи на кораблі, а саме судно, його екіпаж та товари і пасажири залишалися вільними. Коли козацький корабель зазнавав аварії біля берегів Османської імперії, то усі речі, що залишалися непошкодженими передавалися власникам товару, або ж їх спадкоємцям. Турецьке боргове законодавство поширювалося в повній мірі і на купців з України. Турецький султан гарантував українцям вільний прохід через протоки Босфор та Дарданелли, а також право вільного заходу суден у свої порти, а також забороняв конфіскацію козацьких суден, їх вантажів, екіпажів та зброї для власних державних потреб. У разі смерті козацьких купців на підконтрольній султану сухопутній чи морській території усе їхнє добро передавалося на користь їх прямих спадкоємців, при цьому наявність письмових заповітів на користь третіх осіб до уваги не бралася. Козаки отримали право викупу невільників та разом із турецькою владою взаємно зобов’язувалися видавати невільників-втікачів.
Текст угоди засвідчує зацікавленість Османської імперії у налагодженні сприятливих торговельних відносин із козацькими землями, підтриманні порядку на підконтрольній території та руйнує стереотип про турків, як агресивних сусідів українських земель. Через повалення у серпні 1648 року султана Ібрагіма І угода не вступила в дію, проте для науки є важливим історичним джерелом, яке дає змогу оцінити потенційні перспективи розвитку політичних, торгово-економічних та митних відносин між Османською імперією та українським козацтвом.